105 років від дня народження заслуженої майстрині народної творчості України Олександри Селюченко
6 травня минає 105 років від дня народження Олександри Федорівни Селюченко – української керамістки, народної майстрині, гончарки-скульпторки, заслуженої майстрині народної творчості України.
Олександра Селюченко народилася 1921 року в Опішні у родині опішнянських гончарів. Із дитинства залучалася до роботи з глиною. Змалечку росла допитливою, привчаючись ліпити й допомагати в господарстві, розуміти красу природи, любити свята й народні пісні. У гончарській родині Федора та Явдохи Селюченків завжди багато працювали, тому коли Олександра підросла, її теж залучили до справи. І вже шестирічною вправно ліпила свистунці. Ліплення було для неї грою, яку вела мати, мудра наставниця, найкраща подруга й порадниця, перша вчителька гончарного ремесла. Іграшкарка згадувала: «Звичайно, пора дитинства оберігає тебе від усього. Тепло материнської і батьківської душі – хіба це не благодать земна? Може, батькам і важко, а до тебе воно не доходить».
Олександра закінчила семирічну загальноосвітню школу та дворічну керамічну школу при заводі. Пережила Голодомор, Другу світову війну. На деякий час виїздила з Опішні, а по поверненні влаштувалась на завод «Художній керамік», де працювала до виходу на пенсію.
Олександра Селюченко була неперевершеним майстром глиняної іграшки. Спадщина майстрині налічує понад 1000 творів кераміки, а також 300 аркушів замальовок орнаменту. Мисткиня брала сюжети з життя – залицяння, сватання, весілля, весільні свати, дівчата у віночках, колядники, матері-берегині. Всі вони наділені веселим характером, одягнені в яскраві традиційні костюми.Перше визнання до майстрині прийшло після участі на Всеукраїнській виставці дитячих іграшок у Києві (1946), де її роботи були відзначені призовим місцем. З того часу іграшку Олександри Федорівни можна було неодноразово побачити на престижних обласних, республіканських та міжнародних виставках, у тому числі й всесвітніх «Експо-67» у Монреалі (Канада), «Експо-70» в Осаці (Японія), міжнародних виставках-ярмарках у Брюсселі (Бельгія, 1958), Лейпцігу (Німеччина, 1959), Велико-Тирново (Болгарія, 1976). Звідти твори розходилися по музеях та приватних колекціях у різні куточки світу.
Після виходу на пенсію Олександру Федорівну ще деякий час запрошували працювати на завод. Яскравими подіями в її житті були поїздки до Києва, в Музей народної архітектури та побуту України, куди Олександру Селюченко запрошували проводити майстер-класи. Там, де вона ліпила, завжди юрмився зацікавлений народ, особливо улюблені Олександрою Федорівною діти. Дуже зраділа Олександра Селюченко і всіляко підтримувала ініціативу Олеся Пошивайла про створення в Опішному Музею гончарства. Пізніше ні для кого не стало здивуванням те, що після своєї смерті (23 червня 1987 р.) майстриня, будучи останньою зі свого гончарного роду Селюченків, залишила увесь свій спадок в дар українському народу в особі Національного музею-заповідника українського гончарства.
У будинку Олександри Селюченко в Опішні (вул. Губаря, 29) був створений Меморіальний музей-садиба, де зберігаються глиняні іграшки, інструменти, речі повсякденного вжитку, які оточували майстриню за життя. Музей почав функціонувати з 1988 р. на правах відділу Музею гончарства в Опішному. У недоторканому вигляді було збережено подвір’я, надвірні споруди, інтер’єр житла, предмети побуту та творчі роботи. У фондах музею зберігаються 1095 глиняних творів Олександри Селюченко. Гончарна бібліотека прийняла на зберігання особисту бібліотеку: книги, журнали, каталоги, буклети, листи, щоденники, спогади та фотографії. На стіні гончарської слави будинку Кричевського-Лебіщака встановлено меморіальну дошку, присвячену Олександрі Селюченко. Кожні п’ять років у день народження Олександри Селюченко, 6 травня, відбуваються Селюченківські читання (1991, 1996, 2001, 2006). Участь у них беруть керамологи, музеології, народні майстри-гончарі, художники-керамісти, представники творчих спілок.
